22 червня - день смутку та жалю

2020-06-22

/Files/images/22-chervnya.jpg

ІСТОРІЯ ВІЙНИ ОЧИМА ДІТЕЙ: СПОГАДИ ЖИТЕЛІВ ДЕРАЖНЯНСЬКОГО РАЙОНУ (Із фондів Деражнянського районного історичного музею)

У статті зроблено спробу відтворити події Другої світової війни, що проходили на території Деражнянщини на основі спогадів очевидців подій.

Бондар Олексій Францович, 1930 р. н., житель с. Буцнева: «Ми, пастушки, пригнали худобу з лісу. У селі було якесь хвилювання. Прийшла сусідка з Деражні і сказала, що по радіо оголосили про початок війни з Німеччиною. Через декілька днів, вночі, прилетів німецький літак і скинув дві бомби на територію колишнього цукрового заводу в Буцневі. Пам’ятаю, як відступали наші війська із заходу. Солдати були стомлені, голодні. У нашому хліві відпочивало кілька воїнів. Люди допомагали, хто чим міг.

Коли радянські війська відступили, а німці ще не прийшли, кілька днів було затишшя. З пам’яті виринає такий епізод: на полі бродить поранений кінь (мій дід спутав його на березі і послав мене пізніше, щоб перепутати). Я бачу повітряний бій над лісом: декілька німецьких літаків напали на наш один, але він відірвався і впав на територію колгоспного господарства (закінчилося пальне). Пілот побіг у напрямку до залізниці, звідти виїхала підвода і підібрала його. І тут я помітив, що з лісу ідуть «ланцюжком» німці. Це було 11 липня 1941 року. У Буцневу вступили німецькі війська...

Коли я прибіг у село, вулицями вже йшли колони гітлерівців. У цей же час з дотів, які були розміщені вздовж залізниці, червоноармійці почали артилерійський обстріл села. Обстріл продовжувався декілька днів. Спочатку люди ховалися в льохах, а потім почали масово тікати до яблунівського лісу. Мати взяла трьох малих дітей (мене та двох молодших сестричок), корову, щоб було чим нас годувати, дві доби ми переховувались у лісі. Але снаряди долітали і туди. Тоді деякі жителі Буцневи пішли далі, в Зяньківці. Під час обстрілу було вбито двох односельчан – Віктора Шинкарука і Євдокима Ковальчука, поранено Миколу Тарнавського. Також було вбито трьох німецьких солдатів, яких поховали на території села. Коли німці покинули Буцневу і припинився обстріл, люди повернулися додому. На території села після цього було знайдено близько 20-ти снарядів і більше 50-ти ям від них. Ми, пастушки, збирали осколки, щоб не поранилась худоба.

Коли фронт відійшов на схід, німці почали встановлювати свій порядок. Колгоспи розпустили, створили гуртки, або, як їх називали, десятихатки. Роздали буцнівчанам коні і весь інвентар. Люди обробляли землю, а весь урожай забирали німці. Для себе розорювали і засівали землю хто де міг (у декого було по 2-3 га). З цього і жили. Сіяли просо, гречку, пшеницю. Люди опинилися у середньовіччі. Повернулися жорна, ступи, вогонь добували за допомогою кресала, світили каганцями, самі ткали полотно, вичиняли шкіру, шили одяг і взуття. Люди казали: «Ступа і жорна – біда чорна».

Німці в село навідувались дуже рідко. Центр управління знаходився у Летичеві. Туди входило чотири райони: Летичівський, Деражнянський, Вовковинецький і Меджибізький, керував ним гебітскомісар. У Слобідці – Шелехівській був поліцейський кущ. Старостою села обрали Давида Ільчішена. Ще й сьогодні люди згадують його добрим словом. У той час почали масово вивозити людей в Німеччину, а він багатьох односельчан врятував від німецької неволі. Деяким зменшував вік, або ж з кожною партією людей, яких відправляли в Німеччину, відсилав половину немічних й інвалідів, яких потім повертали назад у село. Коли ділили колгосп, він сказав, що цю подію треба відзначити. Напекли багато хліба і шинок, все це склали в колгоспну комору. На ранок все це забрали партизани. Це може свідчити про зв'язок Ільчишена з партизанами. Та й після війни старосту не судили. У селі також було два поліцаї – Василь Синявський та Щабельський.

Дуже недовго в селі працювала школа. Вчителька Нонна Василівна Столярська розповідала в основному про історію Київської Русі, переповідала твори Жуля Верна. Уроки завжди починалися з молитви.

У село частенько навідувались партизани. До нас вони заходили тричі, а одного разу були навіть воїни УПА. Дід зрозумів це по їхній мові. Просили перевести через залізницю, яку охороняли мадяри. Але дід був глухий, то не повів. Супроводжував сусід Рачинський. Вранці повернувся і сказав, що там чекали друзі, повели їх далі.

Пам’ятаю, як через Буцневу проходили партизани, які йшли на з’єднання із загонами Ковпака, йшов обоз, гармати. У нас вечеряло близько десяти чоловік. Було чим, адже мати саме спекла хліб і було молоко. Партизани сказали, що на ранок будемо мати «гостей». І вже зранку в село вступила колона німців. Із зяньковецького лісу партизани обстрілювали німецьку колону з гармат, і тому гітлерівці зупинилися в Буцневі, де пробули майже місяць. Тоді ж партизанами був зірваний буцнівський млин, який працював на німців.

У 1943 році був дуже гарний урожай картоплі. Люди прикопували її на зберігання, проте багато залишилося невикористаної.

На початку березня 1944 року в селі знову з’явилися німці. Розмістилися в школі, на інкубаторній станції. Ходили чутки, що вони відступають і з собою забирають всіх чоловіків і підлітків. Майже все чоловіче населення пішло до лісу, а потім розійшлися хто куди.

Селом йшли колони німецьких військ. Було непрохідне болото, ніяка техніка не могла проїхати. У Буцневі німці спалили одну машину і залишили гармату. На дорозі між Буцневою і Шарками спалили ще 70 машин, тому що не могли проїхати, зірвали міст у Слобідці-Шелехівській. Німецькі війська відступали без боїв. 27 березня з сторони села Волоського в Буцневу вступили радянські війська. Село було взяте без бою, без жертв.

Через декілька днів після звільнення польові воєнкомати призвали всіх військовозобов’язаних, хто ще залишився в селах. На початку квітня у Буцневу прийшла колона мобілізованих з Явтух і Слобідки-Шелехівської. Саме у цей час зірвалась сильна хуртовина і люди не змогли далі йти. У нашій хаті було 12 чоловік, три дні сиділи, поки не втихла хуртовина. А мобілізовані з Буцневи дійшли до села Ревухи Летичівського району і перечікували негоду там. Такого снігопаду з тих пір ніхто не пам’ятає.

На території села залишилось багато боєприпасів. Було зібрано дві машини, за селом (за Гончарами) їх зірвали. Після війни ще довгий час знаходили боєприпаси, двоє підлітків постраждали. Один втратив очі, інший залишився без рук.

Після звільнення всю худобу, інвентар було повернуто колгоспу. Врожаї були низькими, на трудодень видавали по 7-10 копійок (буханець хліба коштував 1руб. 60 коп.) і по 200 гзерна. У 1944 році частина полів засіяли озимими. Ніколи не забуду, як з сусідом, старшим за мене на два роки, скородили коровами озимину. Важко уявити, як це – голодною коровою скородити...

Більше 100 буцнівчан побували в Німеччині, більше 100 воювали. У селі залишились тільки жінки і підлітки, вся праця лягла на їхні плечі. Жінки орали, косили. На всю бригаду було 2 чоловіки – старі діди, які вчили жінок косити і точили їм коси. Вдень косили, а вночі ряднами носили снопи – скиртували, лише перед ранком повертались додому.

Варгатий Антон Дмитрович, 1935 р.н., с. Радянське: «У моїй пам’яті – два характерних епізоди, із заїздами вояків УПА до наших Янчинець (тепер с. Радянське. – Авт.). Достовірно знаю, що було це у 1943 році.

До села порівняно нечисленний загін УПА заїхав, пам’ятається з західної околиці, з боку сусідніх Мазник. Коли уже сутеніло, до хати зайшло троє незнайомців зі зброєю на плечі, покликали господаря і довгенько про щось дядька розпитували, а тоді усі пішли до другої половини хати. Невдовзі повернувся дядько і сказав, що це бандерівці і що у нас будуть жити. До ванькира зайшло двоє «квартирантів» і подали мені кілька грудочок цукру. Як потім дізнався, це були Горіх і Граб – ще досить молоді і веселі хлопці – про третього, який жив з ними у нас, не знаю.

Вранці, на п’ятачку, де сходились дві вулиці цього кута, вишикувався густий ряд людей. Запам’ятав: більшість у піджаках до колін і чоботах, у шапках. Загін вояків був при зброї – крім гвинтівок і німецьких автоматів, ручні кулемети. Скільки точно було вояків, сказати не можу, але, пробуючи відтворити картину, думаю, чоловік менше сотні. Німців (полонений німецький оркестр) – десь з десяток, у німецьких шинелях і пілотках, з блискучими жовтими трубами. Таке «шикування» було щоранку – я тоді жив у дядька і з цікавістю все спостерігав. Бачив як командир Могила щось говорив, читав для усіх з листка паперу, а потім співали пісню. Ту пісню «Заспіваймо про руїну, Прикарпатську Україну» пам’ятаю слово в слово. Дні минали у іграх «у війну» або на церковному майданчику, або на вулицях поблизу розташування бандерівців. Нас, хлопчиків, вони не чіпали, нічим не зобижали, а займалися своїми справами. Мені думається, що вночі виконували певні свої завдання, бо не раз чув про те, що «квартиранти» – троє хлопців вдома не ночували.

З другого боку вулиці жили сусіди Свідерські – там зупинився на постій командир Могила. Разом з господинею жили її дочка Маруся і невістка Ольга. З Марусею, Лідиною дочкою, ми були майже однолітки, і я часто забігав до Свідерських погратися з нею. Майже завжди бачив тут командира – середніх літ, вище середнього зросту, кріпкої тілобудови чоловіка, а носив він сірого кольору жакет, такі ж штани – галіфе, широкий ремінь, а на боці – кобуру.

У ванькирі, де на постелі часто сиділа бабусина невістка, майже завжди бачив молоденького вояка, а над постіллю на стіні підвішеного за ремінь автомата. Мабуть, цей хлопець був одним з особистих охоронців командира, адже Могила фактично квартирував у Свідерських. І ось одного дня, коли ми з Марусею гралися у сусідній кімнаті, раптом протріскотіла коротка автоматна черга, почувся жіночий зойк і плач.

Коли ми через якусь хвилю – другу виглянули, над Ольгою схилилась бабуся Свідерська, весь невеликий ванькир був повний метушні, плачу, окриків, благань. Двоє вояків силоміць виштовхували надвір нещасного володаря злополучного автомата. А хлопець, майже плачучи, просив, благав, щось доводив. Винуватця, оточеного з боків і ззаду, швидко повели до центру села, де стояла будівля школи. За конвоєм крокував і командир. На невеликій віддалі, невідь звідки, зібралося кілько хлопчиків. Пам’ятаю Володю Тернавського, Валика Білоуса, Петю Стрельбіцького.

Навпроти школи зупинилися – командир щось наказував, показував рукою на горбок, де стояла шкільна будівля. Нещасний не замовкав – просився. Він голосно казав, що першим піде в бій і кров’ю змиє свою провину, що його чекає мама і маленькі братики й сестрички. Коли зупинився на вказаному двома конвойними місці, командир, не звертаючи жодної уваги на благання, з недуже близької віддалі зробив кілька пістолетних вистрілів. Бідолаха продовжував стояти, вхопившись за груди і голосно плачучи майже по-дитячому і відчайдушно.

Тоді Могила зробив кілька кроків уперед і тріскуче розрядив пістолета. Мертвий повалився додолу. Ми, хлопчаки, від такого видовища розбіглися у різні боки по домівках.

На другий чи третій день вояка поховали десь на рові при цвинтарі. Так казали люди, таке чув і від тьоті, а ще чув, що жертву нібито звали Фонько (Афанас).

Картина того командирського самосуду довго і не раз воскресала в мене перед очима. З приводу того печального випадку сусіди відразу заговорили, що невдачний, а скоріше, недосвідчений вояк необережно повівся зі зброєю, і автомат, якого нібито узяв почистити, розрядився і ранив Ольгу в ногу. Казали й про те, що кара, яку поніс винуватець, була куди вищою за його провину. В усякому разі Ольга Федорівна відразу після звільнення стала учителювати у нашій школі і, пам’ятається, якийсь час ходила з перев’язаною ногою і трохи накульгувала.

13 грудня 1943 року бандерівці залишили село.

Швець Леонід Митрофанович, 1932 р.н., м. Деражня: «З осені 1943-го до лютого 1944-го, як німці відступали, двох із них поставили до нас на квартиру – солдата і капрала. Вони не були фронтовиками, а майстрами – ремонтували техніку. Капрал з господарями ніколи не спілкувався – вітався і зачинявся у кімнаті, він завжди був у важких роздумах, бо від авіабомб англійських літаків загинула його дружина, а дочці відірвало ногу.

Інший, 28-річний Освальд був веселим і дружелюбним, ділився з українцями їжею, коли отримував посилку, дітям дарував гостинці.. А коли захворіла мати, привів лікаря, той оглянув і дав ліки, які в той час дістати було неможливо.

Одного разу я побачив, як він палить якісь документи. Коли Освальд відійшов, я вийняв з вогнища напівзотлілий листок – то була фотографія Гітлера. Він як йшов, то дуже гірко плакав, мабуть відчував, що загине. Все залишив: і чашку фарфорову, з якою вісім років воював, і ковдру шерстяну. Казав: «Освальд капут!». Мама просила: «Освальде, давай ми тебе заховаємо в підвалі, і ти залишишся живий. «Ні, тоді не лише мені, а й вам буде капут!» - відповідав він. Подальша доля цих майстрів з Німеччини невідома.

Березень 1944–го. Надворі – сніг із болотом. Вийшов я на подвір’я, бачу: зі сторони Літок «хрестик» у небі. Все ближче і ближче гуде. Наш літак. Кинув кілька ракет і полетів. Наступних кілька днів стрілянина була у Меджибожі. Аж одного ранку вийшов я надвір, дивлюся, а на іншій стороні Деражні, в районі сільгосптехніки, ціла колона німецької техніки. Тоді за мостом не було жодної будівлі – чисте поле стояло. Аж раптом до мене підходить чоловік у білому тулубі, у білій шапці: «Ну, здравствуй, сынок, как жизнь?» Це була перша зустріч з визволителями. Ви не уявляєте, яка то радість! Командир попереду, а хлопці - розвідники позаду, завезли нам у двір кулемет Дехтярьова. А далі – шум, гам, радянські солдати почали підривати німецькі машини. Згодом все стихло. І ми разом з другом Колею вслід за солдатами побігли на те поле за трофеями.

Я бачив там лише одного вбитого німця, інші, мабуть, повтікали. З трупа люди стягували чоботи. А що було робити? Ми у той час були голі і босі. І ще двоє німців залишилися раненими тут, де зараз газконтора, то наш солдат їх застрілив, казав, що фашисти вбили усю його сім’ю. Тіло ще одного німецького солдата лежало коло старої пошти, як повертати до парку, теж без верхнього одягу.

Не встигли деражнянці порадіти визволенню, як почали збиратись на фронт. Запрацював польовий військкомат, почалася демобілізація. З усього району з’їжджалися молоді хлопці, біля старої аптеки вишикувались у колони по 20 чоловік і під звуки «Маршу слов’янки» йшли на фронт. Прийшла повістка на фронт і моєму 21-річному братові Григорію. А потім дійшла черга до музикантів з Явтух і Деражні – вони пройшли комісію, взяли труби, самі собі заграли марш, поскладали інструменти на підводу і пішли на війну…

Першими з війни повернулися двоє поранених. Живим, але двічі пораненим повернувся з фронту і брат Григорій. Усе це бачив дуб, який росте у парку біля дошки пошани – він проводжав деражнянців на фронт і зустрічав.

Під тим дубом у травні 1945-го зустрічали і День Перемоги. Там поставили трибуну, біля якої зібралася вся Деражня. Вийшов перший секретар райкому партії Шумеляк, повідомив, що наш народ здобув перемогу і опустив голову на трибуну: 8 травня, за день до Перемоги, на фронтових дорогах загинув його син…».

Таким чином, роки воєнних лихоліть міцно вкарбувалися в пам’яті людей. Запропоновані нами розповіді очевидців допоможуть по-новому, правдиво заповнити «білі плями» подій Великої Вітчизняної війни, що проходили у нашому краї.

Список використаних джерел:

1. Спогади Бондаря Олексія Францовича, 1930 р.н., с. Буцнева. Записала 25.01. 2014 року зберігач фондів Деражнянського районного історичного музею Наталя Мартинюк / Фонд Деражнянського районного історичного музею.

2. Спогади Варгатого Антона Дмитровича, 1935 р.н., с. Радянське / Фонд Деражнянського районного історичного музею.

3. Спогади Швець Леоніда Митрофановича, 1932 р.н., м. Деражня. Записала 27.01.2014 року заступник редактора газети «Вісник Деражнянщини» Світлана Литвин / Фонд Деражнянського районного історичного музею.

Кiлькiсть переглядiв: 64